На полке

Пізня зустріч

Не так давно, лет несколько назад, я попробовала себя в прозе. Дело было на первом курсе родимого филфака, поэтому проза получилась украинской и претендовала на звание «новелла».

Предыстория ее появления на свет самая заурядная. На одном из занятий «Творческой лаборатории писателя» нам были даны несколько предложений — начало для художественного произведения. Тему, сюжет и название можно было выбирать самостоятельно. Я решила за основу взять историю из жизни, некогда рассказанную мне мамой…

И вот, что у меня получилось.

Вечоріло. Збентежене трудовим буднем місто поринало у дрімоту. Починав накрапувати дощ. Ні душі. Раптом яскраве сяйво фар заповнило вулицю. Зелений вогник таксі зупинився біля під’їзду. Вийшов чоловік. Подивившись угору, він завагався: майже всі вікна в будинку були темні. Та, відкинувши всі сумніви, рішуче піднявся сходами.

Різкий неприємний голос дзвінка розірвав тишу. Один. Два. Чоловік тис на кнопку, доки за дверима не почулися кроки. Нарешті двері відчинив старий мужчина. Його сиве, майже біле волосся звисало на лоба, темні глибокі очі пильно дивилися на прибульця.

– Вам кого?

«Кого?» – подумки повторив питання чоловік. – «І справді – кого? Хто він такий? Хто для мене?»

Думки роєм понеслися в голові. Пригадалося веселе дитинство в маленькому селі посеред степу. Крива річка, що поросла верболозом. Багатокілометрова дорога до школи. Шибеники-друзі, які не могли байдуже пройти повз сусідські сади. Пригадався і той сонячний день, коли батько не повернувся додому. Мати сумно відводила очі, не знаючи, що про те розповісти дітям…

Миколка, як найстарший з трьох дітей, швидко все зрозумів. Йому тоді виповнилося чотирнадцять. Він бачив навколишнє життя і, як міг, робив висновки. Батько більше не прийде. Він не зайде до хати з посмішкою, більш ніколи не лунатиме у кімнаті його сміх. Все це буде… але в іншому місці.

Кожного дня Микола бачив, як батько заходить до сусідських воріт. Відводячи погляд, проходить в іншу хату, щоб посміхатися чужим дітям.

Хлопець відчував, як його маленьке серце заповнює велика ненависть до рідної людини. До того чоловіка, який покинув власну родину заради сусідки.

Згодом мати забрала дітей та переїхала до іншого селища. Життя тривало, діти росли, матір старіла. Від батька не було жодної звістки.

…То було тепле літо. Микола повертався додому. Робочий день притомив чоловіка. Він поспішав до рідної домівки, щоб побачити материну усмішку, відновити сили. Хвіртку було відчинено, двері – навстіж. Та ніхто не вийшов назустріч. Сумне передчуття заповнило душу. Пройшовши до кімнати, Микола побачив матір: вона лежала на підлозі, поруч із відром із фарбою, якою, певно, збиралася фарбувати стіну.

Здавалося, світ розпався на дрібні шматочки, кімната розлетілася вщент, душа вийшла із тіла…

Її поховали всім селищем. Батько не приїхав.

Все це вмить пронеслося в голові, пригадалося до дрібниць. А тепер він навіть не впізнав сина…

– Вам кого? – знов повторив старий, ще пильніше вдивляючись в очі чоловіка з вулиці. І знову тиша. Раптом погляд старого посвітлішав, руки простяглися вперед.

– Миколо, синку, ти? – промовив він і немічно опустився на підлогу…

1998 рік.
м. Слов янськ

2 комментария

  • Наталья
    25.04.2014 - 23:45 | Permalink

    Замечательный рассказ!!! очень тронул..

  • Инна
    16.05.2014 - 10:59 | Permalink

    Как же классно, что я лично знакома с таким талантливым человеком, как Наташа!:) Я хорошо помню то время, когда родилась эта новелла. Правда, только сейчас я смогла ее прочувствовать. Со временем все воспринимается по-другому… По-взрослому..

  • Добавить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

    Powered by: Wordpress