Встречи в пути

Дівчина-сонечко Дзвінка Матіяш

Дівчина-посмішка

Дівчина-посмішка

Останнім часом життя все частіше робить мені подарунки – зустрічі з цікавими людьми.

Все, як і зазвичай, почалося з телефонного дзвінка. Телефонувала сестра Олена – моя незмінна супутниця у всіх цікавих пригодах останніх півроку.

– Ідемо на зустріч із письменницею? – без зайвих передмов запитала вона.

– Авжеж! – запевнила я, хоча й гадки не мала, про яку письменницю йде мова. Відверто кажучи, мені було все одно, хто вирішив завітати до нашого провінційного містечка на цей раз. На зустрічі з цікавими людьми я завжди ходила залюбки (в тому, що й ця людина буде цікавою, я не сумнівалася).

Відвідавши простори світової павутини, ми дізналися, що на нас чекає зустріч із молодою письменницею Дзвениславою (Дзвінкою) Матіяш. Хто така? Звідки? Що пише? Відповіді на ці прості питання були знайдені швидко, тому на зустріч ми вирушили більш-менш підготовленими.

Організовувався захід методичним кабінетом міського відділу освіти. Невеличка зала, напевне, для викладацьких нарад. Ми досить швидко відшукали собі вільні стільці та приєдналися до колективу, що з нетерпінням очікував гостю.

Дзвінка й читачі

Дзвінка й читачі

Нарешті!

До зали зайшла тендітна дівчина. Струнка, невисока, з темними очима та дуже світлим поглядом. Посміхнулася, привіталася. Ось це – письменниця? Напруга очікування зникла і … Півтори години позитивного спілкування, дивовижної української мови із незвичайним акцентом (польським?), тепла посмішка, що зігрівала всіх, хто зібрався в цій невеличкій залі. Відповідаючи на наші питання, Дзвенислава розповідала про своє життя, згадуючи батьків, дитинство, роки навчання у школі. Про те, як і чому почала писати, і що для неї є письменництво. Про свої зацікавлення й хобі, мрії та сподівання. Зовсім трохи – про політику та власну громадянську позицію. Про це, мабуть, і не треба було багато говорити. Адже ми все зрозуміли, як то кажуть, поміж рядків: перед нами була дівчина з іншого світу. Дівчина-сонечко. Коли вона посміхалася, то здавалася зовсім беззахисною, відкритою, навіть безпорадною. Кожне слово, вимовлене до нас, було відвертим та щирим. «Ох, багато я вам наговорила вже!» Та нові питання лунали й лунали, розмова тривала. Про культуру і літературу, про минуле країни та її майбутнє, про дітей і батьків, про образи та міфи…

Зустріч завершено

Зустріч завершено

Більше за все я боялася, що мені не вистачить книжки. Тому, як тільки стало зрозуміло, що зустріч добігає кінця, я одразу підійшла до стола із літературою і замовила собі два екземпляри – для себе і для сестри. Дзвінка із радістю підписала нам побажання і погодилася сфотографуватися. Короткий діалог, тепла посмішка уже зблизька і нарешті – мить розлучення.

Я йшла додому сама, мовчки (навіть телефонувати нікому не стала), намагаючись не розплескати із себе все те, що з’явилося всередині під час цієї зустрічі. Щось світле, радісне, своє, рідне…

Ішла й думала: як же чудово, що життя все частіше робить мені такі подарунки – зустрічі з цікавими людьми! Напевне, то завжди так було. Просто помічати ці подарунки я почала тільки зараз. І дякувати Богу, що почала!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Powered by: Wordpress